ПАРАДОКСАЛЬНИЙ ПЕРЕНОС


Владислав Газолишин
психотерапевт, груповий аналітик, Lieder gr. Balinta
Голова секції Балінтовських груп АППУ

Патогенний ефект комунікації, відомий був з початку заснування психоаналізу. Роботи в Пало-Альто, Грегорі Бейтсона, Джона Джексона і Пола Вацлавіка – безумовно зробили масштабне відкриття в психотерапії, хоча тією ж роботою вони хотіли показати неспроможність психоаналізу вирішувати питання парадоксальної комунікації і зокрема її економічну теорію потягів ставили під сумнів загалом.


Дослідження французьких психоаналітиків, а зокрема Бернара Жибелло показали багатство матеріалу, який був прихований в психоаналізі під покривом конфлікту парадоксальної комунікації, де розуміння парадоксальної комунікації в сім`ї, стає зрозумілим при врахуванні аналізу, як трансферу, так і аналізі контрансферу.


Даний стосунок на рівні аналізу Трансфер + Контр трансфер = відновлення інфантильної ситуації, яка повторюється - іде від батьків, стає травматичною по своїх наслідках для психічного апарату пацієнта в певні періоди його формування.


Я так думаю, що поняття негативної терапевтичної ситуації, відома всім практикуючим терапевтам не тільки теоретично але й практично.


Доля негативної терапевтичної ситуації великою мірою залежить від того, наскільки терапевт дозволяє собі бути втягнутим в гру, яка називається парадоксальним переносом і парадоксальним контрпереносом.


Виникає питання, що може запобігти виникненню такої ситуації?


Лише знання основних логічних закономірностей - типів патогенної комунікації, робить можливим для аналітика проведення відповідної роботи аналізу, і в той самий час відбиваючись рикошетом, дає звільнення пацієнтові від парадоксальної ситуації, яка в основному і є причиною хвороби.


 

Теоретичні питання і дефініція парадоксального трансферу, контрансферу (переносу і контрпереносу) будуть обговорені нижче.


З часів Фройда, аналітики звикли працювати в світі протиріч – конфлікту між бажаннями і заборонами, між любов’ю і ненавистю, між я і Воно, між Я і Супер-Я. Що ж стосується конфлікту на рівні систем, то це відбувається через конфлікт в одній і тій самій системі, коли іде два взаємовиключаючих сигнали - команди з середини однієї і тої самої системи – одне послання позитивне – друге негативне, причому одне з них несвідоме.


Наприклад: маленький хлопчик в Едиповій фазі: « я хочу одружитись на мамі» і одночасно : «коли тато дізнається про це - він мене покарає». Або для морального мазохіста: «Я повинен бути покараний за свої помилки» і одночасно: « Я горджусь ранами яких мені завдають (я сам собі завдаю)». Вацлавік дає приклад такому протиріччю через два дорожніх знаки: «Стоп» і «Зупинка заборонена» - коли один знак заперечує інший.


Логічно, людина би мала вибрати слідування одній чи другій команді. При неврозі, хворий слідує зразу двом наказам. Одне бажання свідоме, а друге на рівні симптому. Тут іде справа про логіку амбівалентності, або про компромісне утворення.


Що ж стосується парадоксу, то тут зовсім інша логіка.


Дві антагоністичні інтенції слідують не одночасно, а слідують одна за одною і вони не належать одній і тій самій системі, що не знаходиться на одному рівні абстракції. А тому, ми можемо зробити припущення, що ні одна ні друга (інтенція) не є а ні правдивими, а ні неправдивими судженнями. В даному випадку антагонізм – це більш точна інтенція чим протиріччя, оскільки остання передбачає наявність - вихід команд з однієї площини, а не з різних площин, не з різних абстракцій.


 

Найвідоміший є парадокс Епіменіда:


«Критянин Епіменід говорив, що всі критяни обманюють. І так, Епіменід – житель Криту. Відповідно він брехун. Але коли, Епіменід говорить правду, що критяни обманюють, то тоді він говорить правду. А оскільки він критянин, то тоді не всі критяни брехуни – бо один говорить правду – тоді Епіменід обманює і т.д» Парадокс є замкнутим колом.


Істина не є протилежністю до обману. Істина стає брехнею, а брехня істиною. Ми знаходимось в світі двохзначності і тут компроміс неможливий.


Бейтсон і Вацлавік висунули припущення, що парадокс виникає при нерівному спілкуванні: хтось комусь дає наказ, наприклад : «будь, спонтанним!»


Бути спонтанним по наказу неможливо – це парадокс. Бути спонтанним - це не слухатись наказів, а не слухатись наказів - це бути неслухняним, а слухатись - це не бути спонтанним…


 

Реакція на парадокс: бунт, інтелектуальне зусилля, отупіння.


Приклад: вчителька на уроці алгебри пояснює складний матеріал – клас починає шуміти – демонструє бунт і нерозуміння і одночасно заклик про допомогу. Реакція вчителя – « я накажу всіх хто буде шуміти» - заборона на сигнал про роз’яснення, про допомогу.


Дехто, з тих хто не розуміє, робить зусилля втримати агресію в собі і критикує вчителя – виникає образа і злість. Дехто, перестає звертати увагу – відключає думання.


Цей парадокс має продовження у внутрішньому житті учня: коли він пробує вияснити-допомогти собі, він сигналізує про те що він дурень (нічого не знає), коли він пробує бунтувати - він злий (заслуговує на покарання), коли він пасивний – він нінащо нездатний – невдаха. Так дуже часто вчиняють вчителі з своїми учнями, керівники з підлеглими, корінні жителі з емігрантами….


Що штовхає людей на підтримання парадоксальної комунікації?


 

Бажання смерті тому, кому адресується це послання.


Батьки - не бажаним дітям, вчителі - нелюбимим учням, керівники - надоїдливим працівникам.
Хороший приклад наводить Вацлавік в «Логіці комунікації» парадоксальній комунікації; уривок діалогу Аліси з Червоною Королевою в «Алісі в Зазеркаллі» Люіса Креола: Де Червона Королева говорить до Аліси : - «Ви знаєте іноземні мови? Як буде «Турлютуту» по яванськи?»


Аліса: ««Турлютуту» - не по-англійськи» – серйозно відповідає Аліса.
Червона Королева: «Хто ж говорить, що це по-англійськи?»
Аліса, - вважаючи, що знайшла вихід з складної ситуації : - «Коли ви скажете мені, якою мовою «тюрлютуту» - я вам переведу англійською» .
Червона Королева, встає і випрямляється у весь зріст : «Королеви не торгуються !»


Часто у пацієнтів, які проходять психоаналіз, виникають спогади певного ґатунку.
Пацієнт психотик згадує, як мама ніжно говорила йому: « Ти – чудовисько, тільки мама може тебе любити», ставлячи дитину перед дилемою: не бути чудовиськом – не бути любимим, тобто не існувати зовсім, або бути любимим і для цього стати чудовиськом. Ця ситуація загострюється через імперсоналізацію = це не моя мама - це якась мама, яка говорить з якоюсь дитиною.


Ситуація Double Bind – ситуація подвійного зв’язку, подвійного підкріплення, зачароване коло, описана Г.Бательсоном, в котрій суб’єкт стикається з взаємопротирічивими вимогами зі сторони значимої особи.


Ситуація: Мама дарує синові 2-і краватки, зелену і голубу. Наступного дня дитина вдягає голубу краватку, мама: «тобі не сподобалась зелена?». Наступного дня вдягає зелену краватку, мама: « так, - це означає, що тобі не сподобалась голуба?».


Наступного дня син старається вдягнути 2-і краватки, щоб задовольнити два маминих бажання одночасно, мама: « ти мене хочеш звести з розуму», або ще краща відповідь: - « ти зійшов з розумі».


Цей анекдот показує, як подвійний примус може зіграти свою роль в етіології шизофренії:


- Людина, або кілька людей знаходяться в позиції домінування над кимось (скажімо дитиною);


- Ця людина/люди поміщає хронічно когось (дитину) в парадоксальну ситуацію (на відміну від ситуацій, коли це призводить до комулятивного ефекту, створюючи травматичний еквівалент, наприклад вищенаведений анекдот справляє враження скоріше веселого чим сумного);


- Домінуюча особа висловлює перший наказ, часто в заперечу вальній формі;


- Віддає другий наказ протилежний до першого, але в той самий час він (наказ) відноситься до другої системи мислення, або діяльності, одним словом знаходиться на більш вищому рівні абстракції (останній момент добре описаний Вацлавіком і Джоном С. Кафкою);


- Обидва накази підсилюються покараннями чи погрозами;


- На завершення, відповідальність за виконання покладається на жертву, котра неминуче буде проявляти парадоксальні реакції в такій ситуації.


Парадоксальний перенос формується у успішних людей, хороших працівників, хороших батьків і тут можна говорити, що ці люди демонструють парадоксальні феномени, а не симптоми парадоксального мислення:


А) значну пасивність, яка може характеризуватись зниженням психомоторної активності, або безперервним пошуком стимуляції з боку оточення, високою втомливістю в любій діяльності, яка передбачає міжособистісний контакт, спалахами відкритих конфліктів, які ведуть до раптових рішень про зміну роботи, сімейних стосунків, навчання…


Б) наростаючу і погано переносиму залежність по відношенню до когось з оточення; вони добиваються об’єкта чи почуття, якого вони бажають чи очікують, але оскільки вони погано можуть ідентифікувати свої почуття, вони не можуть їх а ні попросити, а ні взяти, а ні дочекатись, і тому вони завжди залишаються незадоволеними;


В) любовне і сексуальне життя, бідне, часто нестійке, заплутане, стосунки з партнером пережимаються як фруструючі;


Г) почуття відмінності від інших. У стосунках з внутрішнім життям, недостатність свободи, спонтанності, різноманіття інтелектуальних асоціацій, недостатність образних і афективних переживань, котрі викликаються у більшості людей дрібницями життя, небезпека видаватись через це «дурнем», безумовно/парадоксально приводить їх до різних складних («дурних») ситуацій. Ця відмінність від інших, то заставляє їх почувати себе нещасними: вони розвертають цілу картину і гамму переживань з цього приводу, у своєму внутрішньому світі, це ж дає їм почуття унікальності – вони почувають себе непересічними посодистостями; дві протирічиві тенденції, навколо якої проходить парадоксальна, яка поведінка або пов’язана з високомір`ям, або з «дурістю».


Зараз такі особи стають все частіше пацієнтами психіатричних клінік. Їхній стан можна охарактеризувати, як проміжний між неврозом і психозом. Нарцистичній дефіцит цих пацієнтів, як бездонна бочка постійно потребує підкріплення їхньої унікальності, професійності, краси, неповторності і все це підкріплюється вкладом мегаломанічних частин Я.


Часто самі аналітики описують в своїх роботах парадоксальність ситуації, що веде до парадоксальних станів - погіршення стану пацієнта.


Парадокс перший – При ліберальному стосунку з пацієнтом, де відсутнє відчуття домінування над ним, що веде до можливості вивільняти йому свої приховані, подавлені, витіснені агресивні тріби, що є класичним в випадку роботи з невротичним розладом, у даних пацієнтів призводить до погіршення стану, до загострення хвороби, до саморуйнування.


Парадокс другий – також протирічить класичному психодинамічному лікуванню;


На початку аналізу виконують аналітичну роботу, але чим дальше рухається аналіз, тим більше ці пацієнти починають розуміти все що відбувається в аналізі «неправильно». Цей двійний парадокс стає помітним в психоаналізі, який побудований на інтерпитаціях – чим більше роз’яснень, тим більше нерозуміння. Психоаналіз побудований на розкритті себе: розкритті бажань, витіснених імпульсів, потягів (теорія лібіденозного стазу) - тим більше це веде до відчуження і відмови від себе.


Гірка перемога пацієнта над аналітиком полягає в тому, щоб переконати його в неспроможності допомогти йому. Почуття, які викликають такі пацієнти в контрпереносі (по наростаючій) – обурення, нерозумінні, апатію, безсилля.


Виникає питання, нащо аналізувати парадоксальний трансфер?


Відповідь проста: щоб аналіз міг продовжуватись.


Зупинка в парадоксальному трансфері веде нас до застрягання на параноїдній чи шизоїдній фазі, що не дає не тільки аналізувати, але приблизитись до пацієнта.


Повторна переробка депресивної позиції, веде в цілому, до символічної конфігурації, котра підживлює процеси свідомого і безсвідомого фантазування і уява сценаріїв життя, які можна аналізувати.


Повторна переробка шизоїжно-параноїдної позиції, навпаки продукує мислительні схеми іншої природи, а саме формування парадоксального мислення. Ханна Сигал назвала цю символізацію – символічним вирівнюванням, на відміну від символізації в депресивній фазі – символічна еквівалентність.


Вивчення парадоксального наказу не обмежується тільки тими парадоксальними ситуаціями які були наведені вище, є ще один тип парадоксального контакту - дискваліфікація.


Мова буде іти не тільки про наказ даний комусь, а мова іде про судження стосовно когось. Тобто, коли в першому випадку, два судження є антагоністичними один по відношенню до іншого, то в другому - судження, яке повідомляється суб’єкту, протирічить його власному досвіду сприйняття самого себе, яке формується з власних почуттів, думок і бажань, що формує уявлення про себе.


В літературі є описаний випадок, який проілюструє парадоксальну дискваліфікацію.


Пацієнтка виросла в сім`ї де її виховували окремо від брата їх вихованням займалась тітка. Їх купали окремо і для того щоб температура води залишалась достатньо прийнятною для купання брата, воду для пацієнтки готували дуже гарячу. Коли вона говорила, що вода гаряча, тітка казала, що вона обманює її, коли вона кричала від болю, мама, яка з`являлась тоді на допомогу тітці, щоб утримати маленьку дівчинку в купелі, обвинувачувала її в тому, що вона прикидається і вода насправді зовсім не гаряча.

Коли вона виходила з ванної червона як рак і похитуючись від слабкості не могла стояти на ногах – батько, який на той час повертався з роботи звинувачував її в безхарактерності. Це тривало до того часу поки пацієнтка не втратила свідомість.


Виховання змінилось на протилежне, коли до того вихованням дитини займалась тітка, то тепер за виховання взявся батько – він настоював щоб дівчинка щоденно обливалась холодною водою в неопалюваному підвалі дому, для загартовування душі і тіла. Батько сам приходив контролювати цей процес, навіть, коли дівчинка вже досягнула статевої зрілості.


В процесі аналізу пацієнтка постійно перепитувала чи її розуміють і навіть, коли аналітик казав багато разів «так», пацієнтка все одно була невпевнена, що її зрозуміли вірно, що вона сказала саме те що вона хотіла сказати. Декілька разів ця пацієнтка під час сеансу демонструвала яскраві приклади галюцинації – вона була на той час за межами свого тіла, для неї реальність не була її реальністю, сприйняття речей затуманювалось. Вона почала повільно оживлювати свою ситуацію дитинства через спогади про ванну.


Аналітик, який працював з нею пише, що він зміг пропрацювати ситуацію парадоксального контакту:


- коли він дозволив собі стати об’єктом парадоксального трансферу


- коли вона (пацієнтка) отримала докази того, що вона може його відчувати і що він достатньо міцний щоб витримати відчування його.


Що могло стати в даному випадку, у випадку даної пацієнтки, причиною розвитку парадоксального мислення і сприйняття себе?


 

Виховання в сім`ї.


Коли б батьки сказали : «Так, це правда, вода дійсно гаряча, але ти мусиш зробити зусилля щоб протриматись». У пацієнтки би виникло сильне бажання протестувати, але вона в силою обов’язку стримувала б себе, у неї б скоріше за все розвинувся би внутрішній конфлікт між бажанням і обов’язком. Вона б мусіла змиритись з тим, що її брат відтісняє її позиції більше любимої дитини і вона мусить терпіти біль щоб йому було комфортніше. Це конфлікт на рівні моралі. Але в даному випадку виникло інше.


Тут батьки кажуть так: «Те що ти відчуваєш – це неправдиве відчуття, ти не можеш сама знати що ти відчуваєш, ми краще знаємо що ти маєш відчувати. Ні твоє тіло, ні твоя істина не належать тобі» – це конфлікт на рівні логіки, на рівні мислення.


Звідси виникають основні труднощі в позиції встановлення границь Я і реальності, тоді почуття переходять не в сферу емоцій, а в сферу мислення і вони сприймаються як щось небезпечне і нелогічне. Арно Леві викривлення логіки, назвав новою формою мислительної перверзії, яку можна додати до сексуальних і моральних перверзій.


Дж. Віннікот описав дуже ранню стадію в розвитку дитини – це стадія перехідних ілюзій або перехідних феноменів, коли формується довіра до мами і до світу в цілому, коли дитина сприймаючи маму може встановлювати відповідності між зовнішнім і внутрішнім світом. Парадокс, навпаки сприяє розвитку недовіри і розриву: він викривляє почуття істинності і буття суб’єкта.


Часто парадоксальні стосунки називають ще як негативна ілюзія.


Парадоксальний досвід має не тільки негативний характер.


Діти неминуче втягуються в парадоксальні стосунки дорослими; дорослі втягуються суспільним життям, суспільне життя колективними категоріями. Досвід парадоксальної ситуації патогенний в тому випадку, коли патогенна ситуація є виключно інтенсивною і повторюваною. Прогрес розвитку психоаналітичного бачення має сказати в який бік піде нахил при збільшенні паталогічної парадоксальності: в бік росту психосоматичних захворювань, деперсоналізації, параної, шизофренії, чи до розвитку інших розладів мислення і розладів особистості.


Але досвіт контакту з парадоксальними ситуаціями є необхідний, для психічного розвитку людини і здатність переживати парадокс побудований на здатності оволодівання ним. Гумор – одна з форм переживання через оволодівання. Коли сім’я умисно уникає парадоксу, діти не мають можливості виробляти стійкість до нього. Толерантність до двозначності виробляється через певний навик виходити з ситуації яка склалась, а саме, не тільки через гумор, а часом через нестандартні рішення – вироблення творчого мислення, вміння гратись внутрішнім і зовнішнім є суттю гри у Дж. Віннікота – є суттю формування здорового Я.


Виникає питання, чи не є парадокс постійним союзом між життям і смертю? - де відновлення потягу до життя через психоаналіз в той самий час заставляє пам’ятати/згадувати про смерть - час доповіді закінчився також.



Література


Anzieu D.(1996) Le transfert paradoxal. Creer detruire. Paris/ Dunod, pp. 75-101/